Племінник Данила Галицького Володимир Василькович прожив непросте життя

Більша частина його князювання пройшла у борінні з тяжкою недугою, спочатку (1276 р.) невідомою нам, а з 1285 р. означеною як смертельне ракове захворювання. Тим вагомішою виглядає державна і культурна діяльність волинського князя, досі належно не поцінована вченими.

Слід відзначити помилковість поширеного серед істориків твердження щодо «пасивної» ролі Володимира в політичному житті. Літопис та західні хроніки й акти свідчать, що він проводив доволі активну зовнішню політику, перебуваючи в жвавих стосунках з іншими руськими князівствами та іноземними державами: Польщею, Мазовією, Литвою, землею ятвягів тощо.

«Пасивною» його міжнародна діяльність здається лише на перший погляд, бо в зовнішньополітичних справах волинський князь послідовно віддавав перевагу мирним засобам вирішення конфліктів над воєнними. У цьому він гранично відрізнявся від свого двоюрідного брата Лева, котрий у дипломатії визнавав єдиний засіб — меч.

Зовнішня політика Володимира Васильковича тьмяніє на тлі ледь не безперервних воєнних дій із сусідами, що їх вели його вельможні родичі.Разом із тим волинський государ не уникав і війни, коли не можна було владнати справу миром.

Володимир оружно підтримував свого союзника Конрада проти його молодшого брата Болеслава у змаганнях за мазовецький престол. Не раз давав він відсіч агресивним ятвязьким князькам, що нападали на північно-західні рубежі Володимирського князівства. Володимир Василькович мав вирішальний вплив на польські справи, беручи участь у боротьбі навколо краківського престолу й усіляко підтримуючи обраних ним кандидатів.

У тогочасному світі Володимира Васильковича шанували як мудрого і справедливого государя. Його літописець наводить епізод, що якнайкраще підтверджує таку думку. У 1279 р. в землі ятвягів стався голод. Прислали ятвяги своїх послів до Володимира, так кажучи: «Пане наш, князю Володимире! Приїхали ми до тебе від усіх ятвягів, сподіваючись на Бога і на твоє здоров’я. Пане, не помори нас (голодом), допоможи нам прогодуватися».

Володимир прислухався до благань ятвязьких послів і «послав їм з Берестя жито в човнах по Бугу».У Літописці Володимира створено його словесний портрет — один із небагатьох у давньоруському письменстві: «Цей благовірний князь Володимир був високий на зріст, широкий у плечах, гарний обличчям, волосся мав кучеряве, бороду він стриг; руки й ноги у нього були гарні, голос низький». А далі у Літописці йдеться про освіченість, мудрість, любов до книжок, високі душевні якості князя: «Він тлумачив книжне писання, тому що був він великий філософ… , лагідний, смиренний, незлобивий, правдивий».

Чимало сказано в Літописці про будівництво князем міст, церков і монастирів, прикрашання їх іконами, дорогоцінним посудом і книжками, частину яких він переписав самотужки.Трагічна й зворушлива історія хвороби і смерті князя Володимира викладена в його Літописці з вражаючою силою, енергією і незвичайною для давньоруського літописання докладністю. По суті, вона містить єдиний у середньовічній літературі Русі опис захворювання на рак і картину розвитку недуги.Людина високого інтелекту, книжник і філософ, відважний мисливець, що сам на сам бився з ведмедем і вепром, Володимир Василькович мужньо й терпляче боровся з хворобою, що неухильно позбавляла його сил, виснажувала тіло й звужувала можливості для державної діяльності.

Під 1287 р. волинський книжник уперше записав, що його князь страждає від невиліковної хвороби: «А князь Володимир був хворий, послана йому богом незцілима хвороба». З подальшої розповіді літописця ясно, що вперше симптоми ракового захворювання з’явились у князя за два роки до того. Трохи пізніше книжник повідомив, що його володар «у Кам’янці лежав у хворобі своїй». Та тоді він ще піднімався з ліжка.Страшна хвороба прогресувала, і коли на початку наступного року князь Конрад II побачив Володимира, то, за словами волинського літописця, «гірко заплакав, бачачи його хворобу і страждання його прекрасного тіла».

У той час князь став уникати зустрічей з іншими государями — руйнівна напасть робила своє. До останнього подиху Володимир Василькович опікувався справами свого невеликого князівства, підтримував дипломатичні стосунки з сусідами. І зворушливо дбав про те, щоб після його смерті був забезпечений добробут дружини і названої дочки Ізяслави. Про останню він піклувався як про рідну дочку: «Іже миловах ю аки дщерь родимую; бо Бог не дав мені своїх родити … но ся же бисть аки от своєї княжни рожена, взем бо есм ю от своєї матері в пеленах і викормив». Князь турбується про її майбутнє, щоб заміж «не віддавали її неволею ні за кого же, но де їй любо, туди і віддадуть».

Про дружину Володимир Василькович пише у заповіті: «А княжна моя, по моїм животі, оже восхочет в черниці пойти, піде; а же не восхочет іти, а як їй любо, мені не вставши дивитись, що хто має робити по моїм животі».

Племінник Данила Галицького Володимир Василькович прожив непросте життя