Як лаються українці?

В українських традиціях не було вживання брудних слів і лайок для «плавності» мовлення, його «орнаментування» тощо.

Турецький мандрівник Елвія Челебі, який три століття тому побував в Україні, писав, що в українській мові йому вдалося записати аж чотири лайливі вирази: дідько; свиня; чорт; щезни, собако! Український звичай вимагав заміняти вульгаризми іншими словами: За цим словом, вражі турки, поцілуйте десь там нас! (С.Руданський). Подібне бачимо у сталих зворотах, у яких слово, що характеризує людину, зрозуміле з контексту: Не будь людино, що догори щетиною; Не будь тим, що землю риє. Одним зі способів пом’якшення лайливих виразів є заміна в них найгостріших слів «легшими»: так, замість прокльону Кров би тебе залляла! вживають Кров би тебе не гріла!

Питомо українським способом лаятися є вживання псевдопрокльонів та прокльонів із запереченням, напр.: Щоб тобі голову потилицею назад повернуло! Щоб тебе чорти не забрали! Такі вислови дають можливість людині емоційно «розрядитися» і не нашкодити словом адресатові. Люди, для яких прокльон, лайка – це гріх, але які не позбавлені людських почуттів, часом висловлюють свої негативні емоції до когось фразами з цілком позитивною семантикою: А щоб тобі добро було! Бог би тебе любив! тощо.

Як лаються українці?