200 тисяч км автостопом по світу: історія українського студента-мандрівника

Оксана Федорук розпитала київського мандрівник Олександра Ткачинського про те, як він подорожує автостопом і чому це схоже на стосунки з коханою людиною.


Як все почалося

Ще під час навчання у школі я зрозумів, що світ мене тягне до себе, тому, як тільки отримав паспорт громадянина України, взяв квиток на потяг і поїхав на два тижні в Москву. На першому курсі часто їздив поїздом чи електричкою у різні міста, куди мене запрошували на фестивалі, квартирники як поета.

 А потім я загубив студентський, це був точно знак. І якраз мені написала знайома з Вінниці: «Сашко, поїхали в Івано-Франківськ, а назад автостопом». Це був листопад, туман, холод, я взяв квиток до Хмельницького, а далі вийшов на трасу і намагався стопити. Я йшов 2, 5 години, піднімав палець вгору, ніхто не зупинявся, лише потім спинилась маршрутка, я забив на стоп, заплатив і поїхав.

Тому перші емоції у мене були доволі неоднозначними: я не зрозумів, як це працює, був трішки злий на себе. Це зіпсувало перше враження про стоп. А коли ми їхали назад, ця дівчинка, Наталя, показала мені, що все може бути легко – виявляється, застопити фуру можна за 5 хвилин і їхати, слухати шансон, дивитися на дорогу та писати вірші. І це мені сподобалося. Тому важливо на початку мати людину, яка тебе вводить в автостоп, показує якісь основні правила і підбадьорює.

Першою моєю закордонною поїздкою стала мандрівка в Краків. Я тоді грав в одному аматорському театрі, і ми їхали на польсько-український фестиваль. Всі взяли квитки на автобус, а я на нього успішно запізнився. Тож вранці вимушено вирушив автостопом і приїхав всього на декілька годин пізніше.

Що цікаво, перетнувши кордон, я застопив поляка, який дав мені 50 злотих і сказав типу: «Ти крутий чел, я в тебе вірю!».


Негласні правила

Все доволі просто – не створювати небезпеки для дорожнього руху, бути доброзичливим, люб’язним, не зловживати добрим ставленням інших людей. І просто бути позитивним.

Щодо зупинки є просте правило – щоб було місце для з’ їзду автомобіля, ставати після всіх поворотів, не перед мостом і не заважати руху автомобілів.

За останні разів сто, коли я стопив в Україні, про гроші за дорогу мене питали лише два водії, це було, коли я їхав з Одеси, а там така «етика» − всі намагаються заробити на туристах.

Зазвичай є чарівне слово – «студент». Ти кажеш водієві: «Доброго дня, я студент, підвезете туди-то?», то якось всі розуміють, що у тебе немає грошей.

З табличкою є шанс швидше зупинити машину, яка їде у потрібне місто, але з іншого боку тебе не підберуть водії, які рухаються у проміжні населені пункти, тому якщо потрібно проїхати 500 км і ти не хочеш проводити їх у компанії лише однієї людини, то краще не використовувати табличку і їхати від міста до міста з різними водіями, реалізуючи основний принцип автостопу – набуття нового культурного досвіду.

Є певні маркери, які збільшують шанси автостопера бути підібраним водієм: прапор або національний одяг, яскраве вбрання, щось незвичне, що привертає увагу.

Є певні маркери, які збільшують шанси автостопера бути підібраним водієм: прапор або національний одяг, яскраве вбрання, щось незвичне, що привертає увагу. Я бачив у Чехії двох ірландців, які подорожували стопом у своєму традиційному вбранні, з обладунками, це було досить весело, вони виділялися на фоні всіх інших і з ними хотілося познайомитися. Тобто увесь ваш зовнішній вигляд має говорити про те, що ви люди, з якими варто познайомитись.

Свою роль грають великі наплічники, які показують, що ви – серйозні мандрівники, марафонці автостопу.

Також інколи допомагають музичні інструменти. Багато хто мені казав: «О, я зупинився, бо в тебе була гітара. А я знаю, що лише хороші люди грають на музичних інструментах». Або хтось також музикант.

І взагалі будь-які речі, які дають простір для спільної ідентифікації, навіть та сама фраза «Я студент», змушують людей пригадати ті часи, коли вони самі були такими. Усе, що створює зв’язок із водієм, – все допомагає. Але в першу чергу – це яскравий одяг та яскрава усмішка.

Автостоп – це спосіб сприйняття світу та платформа, яка допомагає будувати відкрите суспільство, де одна людина допомагає іншій тільки тому, що так потрібно, тому що правильно допомагати іншим.


Цінності автостопу

Такі речі як автостоп виглядають досить дивно – ви стоїте на дорозі без абсолютної впевненості в тому, що вам хтось зупиниться, що ця людина, яка вас підбере, буде нормальною, адекватною, не забере ваші речі, не кажучи вже про щось гірше. Ви абсолютно щиро сподіваєтеся, шо з вами цього не станеться, що люди хороші і ви в дорозі отримаєте новий цікавий досвід.

І, звісно, вами може керувати мотив: «Опа, я зекономлю якусь п’ятдесятку», але ці ж самі гроші можна витратити на їжу, тому поняття зекономити не завжди працює.

Завжди треба залишати собі простір для свободи, змінювати свій маршрут, план, бо це і дає основний смак подорожей автостопом – ти дозволяєш статися у твоєму житті таким речам, які б ніколи не сталися інакше.

Автостоп – це набагато ширше, ніж просто бюджетний варіант мандрівки, це спосіб сприйняття світу та платформа, яка допомагає будувати відкрите суспільство, де одна людина допомагає іншій тільки тому, що так потрібно, тому що правильно допомагати іншим.

Сенс подорожі автостопом у тому, що з тобою стаються події, які ти не плануєш. Наприклад, у Польщі мені зупинились студенти, які їхали на вечірку від свого університету, запросили мене потусити з ними і я залишився там до самого ранку.

Завжди треба залишати собі простір для свободи, змінювати свій маршрут, план, бо це і дає основний смак подорожей автостопом – ти дозволяєш статися у твоєму житті таким речам, які б ніколи не сталися інакше.

Мені дуже подобається стопити, я роблю це не через те, що у мене немає грошей, а через те, що мені подобається сам процес.

Зараз я знайшов стабільну роботу і мене тримає моя посада у ФРІ (прим. − Сашко − голова Всеукраїнської молодіжної громадської організації «Фундація Регіональних Ініціатив»), тому особливих планів на подорожі поки немає. Але 1-2 рази в місяць я їжджу стопом в інші міста, це мене надихає, дає бажання жити далі, показує, що я знаю не так багато, не знаю відповіді на всі питання.


Рух автостопу в Україні

Свого часу навчаючись на 4 курсі КПІ, ми з друзями організували рух «КПІ автостоп». Ми робили так звані фестивалі, спільні поїздки з купою людей.

Близько 50 хлопців і дівчат різними маршрутами добиралися з одного міста в інше, збиралися ввечері, ділилися своїми історіями. Це була кльова ком’юніті.

Можна сказати, що я доклав якихось зусиль для розвитку автостопного руху серед свого покоління в Україні.

Також я є одним із редакторів ресурсу для автостоперів «Нitchwiki» (Вікіпедії для автостоперів), де ми з моїм товаришем відкрили україномовний розділ, в якому є опис усіх виїздів, точок, де краще стопити, лайфхаки щодо того, де можна переночувати і так далі.


Топ-3 країн для автостопу

У мене є топ-3 моїх улюблених країн для автостопу − це Білорусь, Туреччина та Грузія. Там просто максимальний рівень крутості: стоїш 5 хв – і тебе підбирають якісь класні люди, які раді показати свою країну з найкращого боку. Навіть якщо турки не знають англійської, все одно для них щастя покатати іноземця чи сфоткати його з друзями.

Турецька гостинність – це взагалі особлива штука, там вважається за честь загодувати людину до смерті, тому кожен зустрічний дуже щиро намагався це зробити.

У Білорусі якось ми з подругою вирішили поїхати на кар’єри покупатися, а в мене на карематі був прикріплений прапор України. І тут приїжджає «Волга», з неї виходять двоє чоловіків у шкіряних куртках: «Добрий дєнь, уголовний отдєл, сержант Нарута, пройдьомтє с намі». А це було одразу після Майдану.

Вони забрали нас у відділення і півтори години розповідали про те, що їм у Білорусі революція не потрібна, що в них все спокійно. І потім самі ж відвезли нас на ці ж кар’єри, де, за їхніми словами, дуже небезпечно, але побачили, що ми все одно туди збираємося, самі відвезли і сказали, що якщо що – «Телефонуйте сержанту Наруті або кажіть місцевим хуліганам, що ви його знаєте».

Турецька гостинність – це взагалі особлива штука, там вважається за честь загодувати людину до смерті, тому кожен зустрічний дуже щиро намагався це зробити. У декого це виходило настільки, що мені було аж погано.

Турки не знають слова «ні» – ні турецькою, ні англійською.  Тому, коли турок пропонує їжу, – це дуже страшно.


Важливість комунікації

Я був у багатьох країнах, де люди не спілкуються англійською, але відкритість та бажання комунікації важливіше за знання мови.

Всі знають хоча б якісь десять слів англійською, а все інше можна користуватися перекладачем чи жестами.

За місяць у Туреччині я вивчив до 150 слів і цього вистачало для комунікації з водіями. Для мене вивчати мову країни, якою ти подорожуєш, – це прояв поваги і місцевим жителям дуже приємно.

Автостоп відповідає моєму уявленню про світ і моєму способу взаємодії зі світом. Я дуже відкритий до нового досвіду спілкування, мені завжди цікаво дізнаватись, про що думають люди, чим вони живуть.


Автостопом до Китаю

Мій «робочий» стаж – близько 200 тисяч км. Більша частина по Україні – десь 140 тис км, все інше Європою і Азією.

Найдовша мандрівка була до Китаю і тривала 8 місяців. Її розпочав із Румунії та Болгарії. У самому Китаї жив три місяці. Житло шукав по каучсерфінгу, з собою брав 200 доларів, далі на життя заробляв співами під гітару.

Китай − це зовсім інший світ, який живе за іншими законами. Починаючи від того, що в них відсутнє поняття особистого простору і закінчуючи тим, що вони майже нікуди не ходять поодинці, завжди збираються купками. Колективізм там набагато сильніший, ніж в Україні.

Китайці дуже рідко порушують закон, по-перше, тому що дуже жорстке покарання за це, а по-друге, їх виховують з самого дитинства, що вони мають слухати старших і бути законослухняними громадянами. Ти розумієш, що можеш залишити свої речі і скоріше всього їх ніхто не візьме.

Скільки в тебе є грошей – стільки і витратиш. Я зазвичай витрачаю плюс мінус  5 доларів в день. Цього мені вистачає на харчування, транспорт по місту, на ще якісь штуки.


Бюджет

Скільки в тебе є грошей – стільки і витратиш. Я зазвичай витрачаю плюс мінус  5 доларів в день. Цього мені вистачає на харчування, транспорт по місту, на ще якісь штуки. Це мінімальна сума. У мене є друзі, які подорожують взагалі без грошей, десь підробляють – знімаються в масовці, викладають англійську чи допомагають людям по господарству. Можна роздрукувати фото чи картинки і продавати як листівки. Так само хенд-мейд.

А найпростіший варіант – брати з собою музичний інструмент і грати в людних місцях. У тих країнах, де я був, коли грав на гітарі, до мене зазвичай ставилися приязно.

У більшості країн Європи вуличні музиканти підлягають обов’язковій реєстрації, тому що міська влада слідкує за тим, щоб люди, які роблять вуличні шоу, відповідали її статусу. Зазвичай треба піти у муніципалітет, де видають спеціальну ліцензію.

У більшості країн Європи вуличні музиканти підлягають обов’язковій реєстрації, тому що міська влада слідкує за тим, щоб люди, які роблять вуличні шоу, відповідали її статусу. Зазвичай треба піти у муніципалітет, де видають спеціальну ліцензію. У деяких випадках її можна просто купити. Це певний спосіб легалізувати цей ринок. Але у Парижі я грав на Єлисейських полях 2 години, заробив 40 євро і ніхто мені нічого не сказав. Ніколи не запитував дозволу, грав на свій страх і ризик.


«Трешові» випадки

Було дуже багато і «трешових» ситуацій. Зазвичай вони стаються вночі, коли тобі не вдалося вчасно доїхати до того міста, до якого ти планував. Якщо влітку в тебе є намет – це рятує, а взимку доводилось доволі скрутно.

Якось у Румунії, по дорозі в Китай, на католицьке Різдво, я не знайшов, де зупинитися, бо всі святкували. Був вечір, на вулиці -15, я постелив каремат просто на вулиці, вкрився спальником, але почав замерзати. Потім знайшов відділення банку, яке працювало цілодобово, там були зручні великі крісла, де я і заснув на кілька годин.

В Україні я теж неодноразово, разів десять, залишався ночувати на трасі, коли мене ніхто не підбирав. Було дійсно стрьомно, коли взимку я вже просто вирубався від втоми і ледь не засинав у снігу, прокидався і йшов далі, бо розумів, що просто помру, якщо не буду рухатись. Це було дуже жорстко, але тепер мені нічого не страшно.

Час від часу, коли ніхто не зупиняється по 2 години, думаєш, що можливо це марна трата твого часу, енергії, навіщо спілкуватися з якимись незрозумілими людьми, краще було б сісти в Інтерсіті і не мучитись. Такі ситуації бувають, але їх я сприймаю як слабкість. І не віддам перевагу іншому засобу пересування, ніж автостоп.   

Це як твоя кохана людина, яка тебе інколи бісить, втомлює, але так чи інакше – вона твоя єдина, нікого краще за неї немає. А всі інші будуть тебе бісити так само – бабулі, яким в автобусах дує, діти, які плачуть в плацкарті, неприємні чуваки на «Блаблакарі». Тому планую подорожувати стопом ще довго.

200 тисяч км автостопом по світу: історія українського студента-мандрівника