Таємниця пам’ятника Каменяреві: перипетії із похованням Франка

Хто хоча б один раз був у Львові на Личаківському кладовищі, обов’язково відвідував могилу Івана Франка. Зрештою, пам’ятник у вигляді групи каменярів відомий кожному українцеві. Однак мало кому відомо, якою була історія його спорудження.

Іван Франко в Приюті УСС серед пацієнтів-вояків


Іван Франко помер 28 травня 1916 року. Саме тоді розгорнулись події Першої світової війни і після поховання нікому було зайнятися спорудженням пам’ятника. Більше того відомо, що І. Франка було поховано не в окремій могилі (управитель міста Львова староста Грабовський такого місця не виділив) а у старому склепі польської родини Сас-Мотичинських, у якій було місце ще на п’ять домовин. За тимчасове місце для покійного було домовлено платити щомісячну плату.

Про смерть Франка було оголошено в газеті “Діло”. До наших днів дійшла правда про останні дні поета від Ольги Роздольської, дружини етнографа та фольклориста, близького Франкового приятеля Осипа Роздольського – уродженця села Добриводи Збаразького району. Від прочитаного у кожного свідомого українця волосся стає дибки і серце не має спокою упродовж довгого часу. Але така наша історія, зауважує Михайло Маслій.

І наводить розповідь Ольги Роздольської. Орфографію збережено:

“Першу вістку про смерть Франка дістала я від дружини Гнатюка, що почула цю сумну вістку в редакції “Діла”. Був травень 1916-го, цвіли дерева. З букетами бузку ми пішли до його хати і застали там уже двох гуцулів солдатів, що стояли навколішках біля ліжка Франка і сердечно плакали.

Покійний лежав на ліжку, прикритий стареньким подертим простирадлом. Ми обложили його свіжими квітами. Обличчя Франка було жовте, як віск, але з виразом спокою. Ще ми були в кімнатці, коли ввійшов учитель гімназії, знайомий Франка, Бігеляйзен. Він став біля ліжка і довго-довго вдивлявся обличчя покійного. В той день мій син, вернувшись із школи, з філії Академічної гімназії, розказував, що на годині польської мови Бігеляйзен, зараз як тільки ввійшов у шкільну кімнату, звернувся до хлопців з закликом, щоб пішли до хати покійного Франка й подивилися, як лежить найбільший поет України,такий бідний, як цілий ваш народ. “Ідіть, ідіть, – каже він, – і запам’ятайте собі до кінця свого життя обличчя цього великого чоловіка”. А після шкільної науки він, зустрівши мого сина на вулиці, сказав, що, видно, не гідні ми були мати між собою таку людину, як Франко, коли не вміли краще дбати про нього за його життя.

Та вертаюся до попереднього. З кімнати, де лежав покійний, перейшли ми обидві з Гнатюковою (дружиною) до другої кімнати, де застали шкільного товариша й приятеля Франкового Карла Бандрівського – і одного із студентів, що ночували у поета. З ними разом ми заходжувалися над похороном і роздивлялися, чи є в що вдягнути покійника. Виявилося, що нема ні однієї порядної сорочки. Тоді Бандрівський післав нас до Герміни Шухевичевої, щоб дала гарну вишиванку свого померлого мужа. В ту сорочку й стареньке вбрання вдягнули студенти покійника.

На другий день рано я з Бандрівським пішла на Личаківське кладовище, де ми згодили за місячною оплатою тимчасове місце для покійного в чужій, доволі глибокій, гробниці, у якій було місце на 6 домовин. Ми сподівалися, що згодом зможемо спорядити йому хорошу могилу.

В день перед похороном, після полагодження всіх формальностей у магістраті і в похоронному закладі, Бандрівський пішов до собору Святого Юра замовити священиків, бо хотіли справити покійному “парадний” похорон, з більшим числом священиків. Та швидко виявилося, що і про це мови бути не може, бо ж покійний був “явним ворогом духовенства”. Духовна влада виделегувала на похорон тільки одного священика з волоської церкви.

У гарну сонячну днину рушив вельми численний похоронний похід, у якому брало участь чимало селян, інтелігенції, студентів, учнів, робітників та інших з незліченними вінками та квітами на Личаківське кладовище, де складено останні тлінні останки покійного поета в чужій, позиченій домівці. Було дуже жаль, що за домовиною не йшли ні дружина, ні діти.

Його щирий друг Гнатюк був тяжко хворий, сидів і сумно дивився в вікно.

Мушу розповісти ще про одну деталь. Коли Франка поклали в домовину, уста його були розтулені. Я взяла хусточку і підв’язала нею лице покійника. Коли домовину ставили у склеп, я хустку цю розв’язала і поклала під подушку..

Зазначимо, що буквально відразу після смерті Великого Каменяра Наукове товариство ім. Т.Шевченка неодноразово зверталося до міської влади з проханням виділити безкоштовне місце для могили поета на Личаківському цвинтарі. Тоді ж почали збирати кошти на пам’ятник, проект якого мав розробити художник Іван Труш.

Однак минуло п’ять років, а тлінні останки продовжували перебувати у чужому гробі, звідки їх у будь-який момент могли викинути.

Родинний гробівець Мотичинських, Сас і Свачинських, у якому 10 років перебували тлінні останки Івана Франка.

Тільки 29 травня 1921 р. відбулось урочисте перепоховання праху Івана Франка на нове місце. На могильній плиті було викарбувано такий напис: “Тут поховано великого українського поета Івана Франка”.

Розповідь Ольги Роздольської. Орфографію збережено:
“Пройшло 10 років. У 1926 році Франкові останки урочисто переносили до його могили. Зібралося багато людей. Серед натовпу була і я. Коли відкрили склеп, у якому тимчасово знаходилася домовина Франка, то знайшли там шість однакових домовин. Котра ж із них Франкова? Художник Іван Труш, що був одним із розпорядників цієї процесії, побачив мене і покликав до себе.

– Чи не пригадуєте якихось прикмет домовини Франка? – Не пригадую, це ж було так давно.

Почали відкривати домовини підряд. У першій, виявилося, був якийсь військовий, навіть шабля була при ньому. В другій також був військовий. В третій не знайшли ніяких прикмет Франка. І тоді я згадала: Розкривайте всі! В якій буде хустинка під подушкою і чорні тапочки, – то Франко.

Розкрили ще одну. Тіло вже висохло, лежали кістки та на подушці рижі вуса, до стінки домовини прилипли тапочки. Підняли подушку — там хустинка, якою я колись підв’язувала йому лице.
Останки Івана Франка перенесли тоді і поховали там, де тепер підняв молот гранітний Каменяр”.

Минали роки, а Франкова могила залишалась непривабливою. Ніхто не наважувався навіть поставити на ній звичайного дерев’яного чи кам’яного хреста – всі чекали на надгробник, який був би гідний великого письменника і вченого.
До теми спорудження величного пам’ятника на могилі Каменяра галичани повернулися у десяту річницю його смерті, у 1926 р. Того року 21 квітня у Львові було створено окружний Комітет, який взявся подбати про спорудження на могилі І. Франка пам’ятника. У зверненні до шанувальників творчості великого земляка Комітет зазначив, що зведенням на могилі Франка пам’ятника він не сплачує “певного долгу пам’яті великого письменника. Надгробок – це тільки один із буденних обов’язків звичайних громадян супроти незвичайного громадянина. Нехай він бодай прохожим, що минають могилу, пригадує про його мучениче життя та неймовірну працю”.

До складу Комітету увійшли М. Галущинський, В. Мудрий, К. Студинський, О. Терлецький, М. Паньчук, В. Кучер, І. Огієнко, П. Холодний та багато інших. З 28 травня до 1 червня 1926 р. оголошено всенародний збір коштів на пам’ятник. Всі пожертви перераховувались на ощадну книжку 7910 до Центробанку, який знаходився у Львові на площі Ринок, 10.
На заклик Комітету відгукнулось чимало краян, а списки жертводавців друкувалися у газеті “Діло”, яку редагував один із організаторів акції В. Мудрий.

Роботу над пам’ятником доручили талановитому митцю Сергію Литвиненку. Він народився 5 жовтня 1899 року у м. Полтаві. Навчався у Краківській Академії Мистецтв (у 1924-1929 рр.) і в Парижі (1930 р). Працював у Львові, де мав також робітню мистецької кераміки. У 1944 році виїхав до Німеччини, а в 1949 р. перебрався до Нью-Йорка. С. Литвиненко вважався свого часу неперевершеним майстром в оформленні руху персонажів своїх робіт. Він автор групових скульптур полеглим героям у Базарі, Раві-Руській, Яворові, пам’ятників С. Шухевичу, І. Раковському, скульптур митрополита А. Шептицького та гетьмана І. Мазепи та багатьох інших письменників і політиків. Перебуваючи в Америці, організував Український Мистецько-Літературний Клуб та Об’єднання українських малярів. Помер у Нью-Йорку 20 червня 1964 року.

Для роботи над надмогильним пам’ятником С. Литвиненко вибрав тему каменярів, за назвою одноіменного твору поета. Існує версія, що свою знамениту поезію І. Франко написав під враженням роботи львівських мостильників бруківки, або людей, які прокладали дорогу у горах. На думку В. Шевчука, основою фабули стало оповідання з давньої української літератури про подорожнього, який, мандруючи на північ, дійшов до високих і неприступних гір. Зупинившись, він почув за горою дивній стук, крик і гомін, начебто багато тисяч рук ненастанно товкли і били скелю. Коли він пройшов попід височезною стіною і вийшов на протилежну гору, то побачив там людей незвичайного вигляду, страшних і диких. Сотні їх довбали скелю, інші відпочивали. Побачивши подорожнього, вони почали махати йому руками і просити, щоб передав їм залізного знаряддя, обіцяючи за нього золото і дороге каміння. Однак подорожній згадав, що це, мабуть, безбожні народи, яких ще Олександр Македонський загнав за неперехідні гори і зачинив їх там на довгі віки. Коли ж вони проб’ють гору і підуть в інші краї, то покорять усю землю, і настане тоді кінець світу. І подорожній (так закінчується леґенда) з великим страхом у серці утік від тої гори і повернувся назад до свого краю.

Звісно, трактуючи поезію “Каменярі”, дослідники вбачають в образі героїв будівничих нового майбутнього, а конкретніше нового шляху – гостинця, по якому підуть до щастя наступні покоління.

Образ каменярів став своєрідним символом творчості Івана Франка та й самого письменника. А відтак – і його могили.

Пам’ятник було встановлено у 1933 році. Того року, як і сімнадцять літ тому, в день смерті Великого Каменяра, 28 травня припало на неділю. У цей день на засіданні організаційного Комітету було вирішено посвятити пам’ятник. Напередодні у Волоській церкві відслужено панахиду за душу покійного І. Франка, а перед нею читано Службу Божу, яку відправляли отець-крилошанин Дем’ян Лопатинський, парох Волоської церкви отець-мітрат В. Базюкта отці Громницький, Дзерович, Василів. Супроводжував панахиду хор “Сурма” під диригуванням І. Охримовича.

Сполудня того дня, о 17-й годині у залі Товариства ім. Т. Шевченка відбулися святочні збори усіх трьох секцій НТШ. З доповідями на них виступили д-р І. Свенціцький – “Місце І. Франка в розвитку української філології” та д-р Я. Гординський – “Франкіана 1916-1933 рр.”

На 28 травня Львівська міська влада не дозволила ходу вулицями міста, тому дійство проходило тільки на цвинтарі.

Відкриття мало відбутися о 9 годині ранку, а пізніше було оголошено, що воно переноситься на 7.30. Проте уже із 6 години ранку біля Личаківського цвинтаря зібралося чимало людей. Оскільки вхід на кладовище був обмеженим, то до могили Франка могли пройти тільки рідня Івана Франка, члени організаційного комітету і парламенської репрезентації, делегати центральних установ, гості з-поза меж Галичини, делегати повітових установ та члени хорів і оркестр.

Відкриття пам’ятника І. Франкові на його могилі на Личаківському цвинтарі. Львів, 1933 р.

Делегації зі Львівщини, Станіславівщини, Тернопільщини розташувались на прилеглих до цвинтаря вулицях. І лишень група з Дрогобицького повіту, як родинного повіту Франка, розмістилась біля вхідної брами. Крім цього стрункими колонами розташувались представники товариств “Сокіл”, “Луг”, “Каменярі”.

Була рівно восьма година, коли серед загальної тиші голова Комітету будови пам’ятника В. Мудрий відкрив свято промовою. Саме підоспіла естафета наколесників туристично-спортивного товариства “Підгір’я” з Дрогобича, яка в урні привезла на могилу поета землю з його рідного села Нагуєвичів. Землю було висипано на могилу, а урну І. Свенціцький перебрав до Національного Музею.

Відкриття пам’ятника І. Франкові на його могилі на Личаківському цвинтарі. Львів, 1933 р.

 

По закінченні промови редактор В. Мудрий відкрив пам’ятник, мішані хори під керівництвом І. Охримовича відспівали дві композиції С. Людкевича “Ви жертвою впали в бою” та “Присяга”.

На цьому перша частина свята закінчилась і почалася дефіляда. Біля нововідкритого пам’ятника була виставлена почесна варта, а повз нього проходили гості. Ця акція тривала півтори години. Перший вінок на могилу поклала родина поета – з написом “Найдорожчому татові і дідові – діти і внуки”. Після того поклали вінок від українців Канади, а далі кожен відділ складав вінок від себе. Ішли представники товариства “Заря” із Дрогобича, львівські хори, а за ними повіт за повітом, громада за громадою, школа за школою, установа за установою. Йшли посланці Дрогобиччини, Бережанщини, Підгаєччини, Золочівщини, представники Союзу Українок, молоді, “Каменярі”, УСДП, Яворівщина, Тернопільщина, Збаражчина, Рогатинщина, Стрийщина, Миколаївщина.

Після того бачили в поході групу євангеликів під проводом кількох пасторів – представників Української Євангельської Реформованої Церкви. За ними ішли делегації сіл Львівського повіту, Жовківщини, Городеччини і Сокальщини. Марширували колони жіноцтва під прапором Союзу Українок, за ними жінки з “Рідної школи”, потім Комарнянщина, львівська “Зоря”, товариство дозорців “Воля”, товариство “Сила”, дві колони луговиків. Проходили Союз Українських купців, Українське Технічне товариство, українська кооперація, представники львівських передмість: Знесіння, Клепарів, Стрийське, Галицьке, Замарстинів, Голоско, Левандівка, Сигнівка, Богданівка, Личаків.

За львів’янами рухалися львівські товариства на чолі з Соколом-Батьком, за ними Станіславщина та Хирівщина, а відтак група УСДП з прапорами і робітничим оркестром.

Загалом у дефіляді взяли участь близько 20 тисяч осіб, до пам’ятника було покладено 129 вінків, всі вони мали жовто-блакитні стрічки.

На жаль, під час свята не обійшлося без інцидентів. Перед початком дефіляди група молоді, яка була незадоволена участю у святі луговиків, не пропускала їх у ворота, а потім обкидала камінням. Мусила втрутитися поліція.
Крім цього, розповсюдити свої листівки на святі старалися комуністи, які звинувачували УСДП і радикалів у тому, що вони присвоїли собі право, як писалося у відозві, “торжественного обходу річниці смерті найбільшого письменника, суспільного діяча і боєвика за кращу долю працюючих”.

Відкриття пам ‘ятника Великому Каменяреві було не єдиною того дня подією. Об 11.30 розпочався симфонічний концерт у залі великого міського театру, а о третій годині – велике свято молоді на площі Сокола-Батька, присвячене І. Франкові.
Діти Івана Франка, Тарас і Ганна, щиро подякували голові комітету В. Мудрому, усьому комітетові, а також усім українським громадянам за побудову пам’ятника і влаштування величавого свята. Дякували вони і за оригінальне виконання пам’ятника його творцеві С. Литвиненку, який теж був присутнім на урочистостях.

Відкриття пам’ятника І. Франкові на його могилі. Львів 1933 р. Верхній ряд зліва: Катерина і Тарас Франки, Анна Франко-Ключко, Ольга Франко (дружина Петра Франка). У нижньому ряду стоять онучки І. Франка зліва: Віра та Іванна (Ася) – доньки Петра Франка, Люба та Зеня – доньки Тараса Франка

В. Дорошенко у публікації в газеті “Діло” (від 2 травня 1926) писав: “Смерть не завсіди рівночасна кінцем існування. Не кожна могила означає загин і забуття. Великі люди не тільки не перестають жити серед своєї суспільності, закінчивши своє тілесне існування, а, навпаки, зі смертю своєю оживають вони наново у вдячній пам’яті земляків, воскресають духовно, щоб уже ніколи не вмерти”.

Василь Стефаник на відкритті пам’ятника І. Франкові. У першому ряду перша зліва онучка І. Франка (донька Петра Франка) Іванна (Ася). У другому ряду перша зліва донька письменника Анна Франко-Ключко

Так залишається жити у нашій пам ‘яті велич постаті І. Франка. Про нього можна багато говорити, багато писати, багато сперечатись, але незаперечним фактом залишаються його величезний талант, титанічна працездатність і бажання змінити на краще цей світ.

Таємниця пам’ятника Каменяреві: перипетії із похованням Франка